Юнак задумливо дивився в далечінь, туди, де поринав у пітьму кінець сріблястої смуги Млечної путі. Він стежив за падаючими зорями. Вони спалахували зразу у великій кількості, пронизували небо блискотливими голками і зникали за обрієм, згасаючи, мов розжарені стріли, що падають у воду. Знову розсипалися по небу вогняні стріли і летіли в невідому далечінь, в казкові країни, що лежали за морем, біля самих меж Ойкумени.[3]
«Запитаю в діда, куди вони падають», вирішив юнак і тут же подумав, як добре було б летіти так через небо, просто до невідомої мети.
Та він уже не юнак, — ще кілька днів, і він досягне віку воїна. Але не воїном він буде, а стане славетним художником, прославленим скульптором. Він відрізнявся від багатьох людей здатністю бачити форми природи, відчувати і запам'ятовувати їх… Так сказав йому вчитель — художник Агенор. І справді, там, де інші байдуже проходили мимо, він зупинявся, вражений до глибини душі, помічаючи те, чого ще не міг усвідомити і пояснити. Різноманітні картини природи вабили його своїми безперервними змінами. Згодом зір став гостріший. Юнак міг сам виділяти і надовго тримати в пам'яті ті риси, які вважав прекрасними. Невловима краса таїлася всюди — у вигині гребеня набігаючої хвилі і в розвіяних вітром кучерях Тесси, дочки вчителя, в струнких колонах соснових стовбурів та в грізних скелях, що гордовито височіли над морем. Відтоді прагнення створювати прекрасні форми стало його метою. Показати красу тим, хто не спроможний збагнути її. І що може бути прекраснішим, ніж тіло людини! Але це передати якраз найважче…
От чого такі не схожі ці схоплені пам'яттю живі риси на ті зображення богів і героїв, яких він бачить навколо, яких сам учився робити! Навіть твори найвправніших митців Енніади[4] не могли дати переконливого зображення живого людського тіла.
Юнак невиразно відчував, що в них штучно вип'ячені і грубо підсилені лише окремі риси, які відображають радість, волю, гнів чи пестощі, та й тільки. Заради сили враження скульптор жертвував усім іншим. Ні, він повинен зуміти відтворити життя! Тоді він стане найбільшим скульптором своєї країни, і люди прославлятимуть його, захоплюючись його творами. В них краса життя вперше буде навіки відбита в бронзі або камені!
Юнак далеко полинув у сміливих мріях, але тут велика хвиля лунко плеснула внизу. Кілька крапель потрапило на каміння й на обличчя юнака. Він здригнувся, отямившись, і ніяково посміхнувся в темряві. Боги! Ще, мабуть, далеко той час… А тепер Агенор часто лає його за невмілу роботу і чомусь завжди виявляється правим… А дід? Той мало цікавиться його успіхами як художника. Він заклопотаний лише тим, щоб зробити свого внука славетним борцем. Начебто для художника потрібна сила! І все-таки добре, що дід так виховав його!.. Юнак знав, що він навдивовижу дужий і витривалий. Як приємно показати свою силу і спритність на вечірніх змаганнях в селищі перед Тессою, радісно помічаючи вогники схвалення в очах дівчини!
Юнак схопився з палаючими щоками, всі м'язи його тіла напружились. Він з викликом підставив груди вітру, підвів обличчя до зірок і раптом тихо розсміявся.
Поволі наблизився він до краю каменя, поглянув у темряву, що здавалася бездонною, і, лунко крикнувши, стрибнув униз. Відразу ожила тиха, мовчазна ніч. Внизу було море, яке пестливо охолодило його розпалене тіло, і виблискувало дрібненькими вогниками довкола рук і плечей.
Хвилі, граючи, виштовхували юнака наверх, намагалися відкинути назад. Він поплив, вгадуючи в темряві коливання води, впевнено кидаючись на високі хвилі, що раптово вставали перед ним. Пандіонові здавалося, що море не мало ні дна, ні краю, зливаючись з темним небом в одне ціле.
Велика хвиля підкинула юнака, він побачив на березі далекий червоний вогонь. Легкий рух — і хвилі слухняно понесли юнака на берег, до плями піщаної мілини, що ледве сіріла в темряві.
Злегка здригаючись від холоду, він знову видерся на плоский камінь, підняв свій плащ з грубої вовни, згорнув його й побіг берегом до багаття.
Далеко навкруги розносився запашний дим палаючого хмизу, зібраного в заростях чагарника.
У слабкому світлі тьмяного полум'я позначалася стіна маленького будинку, складеного з вугластого каміння, а над нею виступ очеретяної покрівлі. Далеко простягнуте гілля самотнього платана прикривало житло від негоди. Біля багаття замислено сидів старик у сірому плащі. Зачувши кроки, він з усмішкою повернувся у бік юнака, зморшкувате обличчя, темний загар якого відтіняла сива кучерява борода.
— Де ти був так довго, Пандіоне? — з докором сказав старик. — Я вже давно повернувся і хотів поговорити з тобою.
— Я не думав, що ти так скоро, — виправдувався Юнак, — і бігав купатись. Я ладен слухати тебе хоча б цілу ніч.
Старий заперечливо похитав головою.
— Ні, розмова буде довга, а тобі треба рано вставати. Я хочу зробити тобі завтра випробування, і треба, щоб ти був у повній силі. Ось свіжі коржики — я привіз новий запас — і мед. Сьогодні святкова вечеря: поїж, але, як належить воїнові, небагато і без жадібності.
Юнак із задоволенням розломив коржика й вмочив його білий м'який край у череп'яний горщечок з медом. Він їв, не відводячи очей від діда, що мовчки й ніжно дивився на внука. Дивні і зовсім однакові були очі у старого і юнака — сяючі, золотисті, подібні до згущеного кольору сонячного променя. Народне повір'я оповідало, що люди з такими очима походять від земних коханок самого «сина висоти» Гіперіона,[5] бога сонця.
— Я думав сьогодні про тебе, коли ти поїхав, — заговорив юнак. — Чому інші аеди[6] живуть у гарних будинках і ситно їдять, нічого не знаючи, крім своїх пісень? А ти, дідусю, знаєш так багато, так майстерно складаєш нові пісні, а мусиш працювати на морі. На човні тобі вже важко, а помічник у тебе тільки я один. Адже у нас нема рабів!